|
 Менi майже 75 рокiв, мешкаю сама в своïй квартирi, в тiй самiй, в якiй жила разом iз своïм чоловiком, в тiй, яку залишили моïх двоє дiтей, коли одружилися. Я завжди пишалася своєю автономнiстю, але з недавнього часу я вже не така, як була, передусiм, коли думаю про своє майбутнє. Я все ще самодостатня, але як довго це триватиме? Подумки я помiчаю, що моï рухи з кожним днем стають щоразу менш невимушеними, незважаючи на те, що й досi менi говорять: «Як би я був таким в ïï вiцi…». Ходити по магазинах та утримувати квартиру викликає все вiдчутнiшу втому. Тому я думаю: «Яким буде моє майбутнє?». Коли я була молодою, вiдповiдь здавалася легкою: житиму разом iз дочкою, зятем, разом з онуками. Але як це можливо сьогоднi, коли квартири занадто маленькi та працювати в родинi мають усi? Навiть в такому випадку вiдповiдь є достатньо легкою: Будинок для лiтнiх. Це невiдворотнє, говорять усi. Але всi так само знають, проте не говорять, що нiхто не хотiв би залишати свою оселю, аби переселитися в Будинок.
Я не можу насправдi повiрити, що одни комод, затiсний простiр кiмнати, повнiстю анонiмне життя краще, анiж власна оселя, де кожний предмет, картина, фотокартка викликають спогади, якi можуть заповнити цiлий день навiть без будь-яких iнших новин.
Я часто чую, як говорять: «Ми помiстили його в один чудовий Будинок, це заради його користi». Хотiлося б вiрити, що вони щирi, але вони самi там не живуть. Так само це не є «меншим», але необхiдним злом.
Припустимо, нiколи в життi не трапляється, як про це розповiдають по телебаченню, що принести склянку води, аби втамувати спрагу, когось надмiрно втомлює або що ставляться до тебе погано лише тому, що почуваються роздратованими вiд роботи, яку виконують. Проте все одно не вiрю, що Будинок мiг би бути вiдповiддю для того, хто почуває себе трохи гiрше i передусiм для того, хто просто мешкає один.
Виявити себе випадково поруч з чужою людиною, не бажаною та не обраною особисто, чи це насправдi шлях подолати самотнiсть?
Менi добре вiдомо, як живуть в Будинку. Випадає так, що хочеш вiдпочити, але не можеш, бо не витримуєш галасу iнших, що кахикають, не витримуєш iнакших для тебе звичок. Говорять, що старi починають перебiльшувати. Але це не перебiльшення уявити, що коли ти захочеш почитати, знайдеться людина, що забажає вимкнути свiтло, що коли захочеш подивитися телевiзор, знайдеться хтось, що захоче перемкнути на iнший канал або взагалi в цей час розклад заборонить його вмикати. В Будинку навiть банальнi проблеми стають складними: мати щодня газету, лагодити окуляри щойно вони зламалися, купувати необхiднi речi, коли не можеш виходити на вулицю. Трапляється часто, що з пральнi повертають чужу бiлизну й плюс до всього, ти не можеш мати нiчого власного. Найгiрше – припустимо, що годують не зовсiм жахливо, - це те, що не можна вирiшувати самостiйно майже нiчого: коли пiднiматися й коли лягати в лiжко, коли вмикати й коли вимикати свiтло, коли та що ïсти. До того ж, той, хто перебуває у важчому станi (вiдтодi бiльш утиснений, бо почувається не таким гарним, як колись), змушений все дiлити помiж iншими: хвороби, фiзичну немiч, бiль, без будь-якого права на особисте життя та без сором язливостi. є такi, що говорять, нiби в Будинку «маєш усе i нi для кого не є тягарем». Але це не правда. Ти не маєш всього, i Будинок – це не єдиний спосiб не заважати своïм рiдним. Альтернативою була б можливiсть залишитися вдома з невеликою домопогою, а коли почуваєш себе гiрше або хворiєш, мати можливiсть лiкуватися вдома стiльки часу, скiльки потрiбно. Такi послуги вже iснують, але бiльше на паперi, нiж в дiйсностi. Кожний уряд повинен гарантувати нагляд. Нас багато, насправдi, таких, якi могли б залишитися вдома хоча б з найменшою домопогою (служба невеличких пакункiв, сплати рахункiв, прибирання й т.д.), з медичною допомогою вдома (фiзiотерапевта, лiкаря, медсестри), як це передбачено iталiйським законом.
I не правда, що все це коштує надто дорого. Подiбнi послуги коштують у три чи чотири рази менше, нiж моє ймовiрне одужання в лiкарнi для лiтнiх чи в Будинку. Кажуть, за кордоном по-iншому. Тут у нас, на противагу, трапляється так, що закiнчуєш життя в Будинку для лiтнiх, до того ж не за власним бажанням. Не розумiю, чому з повагою ставляться до волi останнього заповiту i не хочуть слухати живих, що не хочуть iти в Будинок.
Я чула по телебаченню, що Iталiя планує витратити тисячi й тисячi мiльярдiв на побудову нових Будинкiв для нових 140 000 лежачих мiсць. Навiть якби я жила б у барацi, ця новина не зробила б мене щасливою. Але в мене є хата та лiжко, своє «лежаче мiсце» я вже маю. Нема потреби творити новi кухнi, аби приготувати менi обiд, я могла б використовувати свою. Нема потреби будувати менi велику вiтальню для телевiзора, в мене вже є телевiзор в моïй кiмнатi. Мiй туалет та ванна кiмната працюють ще добре. В моïй квартирi не вистачає хiба що декiлька ручок i поручнiв у стiнках: вам обiйдеться це дешевше.
Те, чого я прагну для свого майбутнього – це свобода вибору: чи прожити своï останнi роки вдома чи в Будинку. Сьогоднi такоï свободи не маю. Користуватися послугами, лишаючись вдома, дуже важко, майже неможливо: необхiдних речей дуже багато, а можливостi подiбного виду послуг дуже обмеженi. Але якщо такi домашнi послуги розiв ються достатньо i стануть доступними для всiх, хто в них має потребу, то, принаймнi, не треба буде будувати стiльки нових i дорогих Будинкiв. Щонайменше, звичайнi лiкарнi будуть менш переповненими.
Тому, навiть якщо я вже не є молодою, хочу, аби ще раз почули мiй голос, i всiм заявити, що не хочу йти в Будинок i нiкому цього не бажаю. Допоможiть менi й всiм лiтнiм людям залишитися вдома, аби померти серед власних речей. Можливо, житиму довше, але, без сумнiву, краще.
Марiя
|
